Впродовж декількох сезонів на сцені Хмельницької обласної філармонії відбуваються оперні постановки. Досить приємно, що опери відвідують не лише жителі Хмельницького та області, але й відомі у музичних колах люди, серед яких Заслужений діяч мистецтв України Олександр Козаренко, доктор мистецтвознавства, композитор, піаніст. Саме оперу «Богдан Хмельницький» українського композитора Костянтина Данькевича відвідав Олександр Козаренко, написавши пізніше свій критичний відгук на постановку - 

"Оперні сезони в Хмельницькому"

 З нагоди 80-літнього ювілею Хмельницької обласної філармонії поставлена одна із знакових українських опер – «Богдан Хмельницький» Костянтина Данькевича. Це вже сьома оперна постановка, здійснена артистами філармонії – солістами, хором і балетом ансамблю «Козаки Поділля» та симфонічним оркестром. Відгукнутися на це явище необхідно з кількох оглядів, а саме: прем’єра «Богдана Хмельницького» (16, 18 листопада 2018 року) збіглася із завершенням ХVII фестивалю оперного мистецтва імені Соломії Крушельницької у Львові, який викликав кілька рефлексій. Одна з них – відсутність справжньої оперної режисури на сучасній українській сцені, що вповні продемонстрували як вечірні вистави фестивалю, так і ранкові зустрічі у фойє театру, пишно окреслені як майстеркласи, що були проведені мало фаховими і недосвідченими «спеціалістами». На одному з них згадувалися новітні антрепризи, що сміливо беруться зараз до постановки опер. Прикро, що не згадувались оперні вистави у Хмельницькому – і це при тому, що вони найповніше відповідають жанру опери: поєднання досконалого співу, майстерного оркестрового акомпанементу, високої музики, які в синергії можуть стати підставою до творення повноцінної оперної вистави.

Всі ці складові присутні в хмельницьких постановках. Вже озвучені справжні вершини національного та світового оперного репертуару – «Украдене щастя» Ю Мейтуса, «Чарівеа флейта» В. А. Моцарта, «Тоска»        Дж. Пуччіні та ін. Звернення до партитури К. Данькевича симптоматичне з кількох оглядів. Передовсім, геніальна музика з важкою долею як самого тексту, так і її творця потребують реабілітації – не для самих себе, а для української музики національного оперного театру та його глядача.

Існування зіграного симфонічного оркестру в стінах філармонії, самобутнього вокально-хореографічного ансамблю уможливили втілення багатої за змістом та жанрами партитури композитора. Стиль «великої опери» (якою є «Богдан Хмельницький») вимагає загальної має статичності постановки, що досягається величністю звучання симфонічного оркестру, багатством хорових та балетних сцен, чисельністю учасників. Диригент Тарас Мартиник в цілому досягнув поставленої мети, можливо дещо захоплюючись масивністю звучання оркестру в ущерб тонкощам інструментування, якими так багата партитура Костянтина Данькевича. Відчувалося, що не так часто оркестр філармонії перевтілюється на оперний – особливий інструмент, що напрочуд повинен реагувати на сценічну ситуацію, моментально змінюючи тип звучності від градіозної до акомпанюючої. Подібний закид можна зробити і хорові, що прекрасно рухався по сцені, та його звучність не згорталася в компактну масу (очевидною стала надскладність підзвучення хору, оперна динаміка існування якого передбачає ідеальні акустичні умови, яких позбавлені філармонічна сцена і зала).

Порадувала хореографічна лінія опери (балетмейстер  Сергій Качуринець) – особливо танцювальний дивертисмент фіналу, де окрім дорослих на сцену вийшли і діти. Деяка одноманітність рухів (зумовлена дитячою участю) не зовсім відповідала розбудованій симфонічній сюїті, та безпосередня щирість танцівників підняли «емоційну температуру» фіналу на необхідний щабель. Взагалі, участь дітей в оперних постановках надає їм особливої автентичності: так сталося і в Хмельницькому, де загальний постановочний хід опери визначено як «урок історії України» – урок, повчальний з багатьох оглядів.

По-перше, оперу можна і треба ставити за найменших можливостей – цей жанр над корисний як для оркестру, так і для солістів (не говорю про вдячність публіки, якій замість звичного концерту пропонують живе музично-театральне дійство). А недостатність умов, що ускладнюють постановку, вповні компенсується великими мистецькими радощами як для виконавців, так і для глядачів. Приміром, обмеженість сценічного простору мудро компенсувалася режисером Хмельницької вистави Богданою Латчук як умовною символічністю сценографії, так і дотепним використанням лож біля сцени, де відбувалися сольні та дуетні епізоди. Відсутність оркестрової ями (попри згадану не приглушеність акомпанементу), несподівано додали публіці ще один цікавий візуальний ряд, прихований від глядача в оперному театрі.

І найважливіше в опері – солісти, голоси яких приємно здивували в хмельницькій постановці: партію Богдана переконливо виконав Степан Дробіт, його дружини Гелєни – Олена Леонова, Варвари – Фатіма Чергінзія, Соломії – Анна Попова, Богуна – Віталій Лісковецький, Кривоноса – Андрій Зарицький. І хоча двоє останніх співаків були запрошені  з Києва та Луцька, солісти-хмельничани показали високий щабель своєї вокальної культури, за якої їм під силу озвучити ще не одну оперну партитуру.

Хтось запитає: для чого обласній філармонії такі надзусилля за недостатніх неоперних умов малого міста? Очевидно, що постать керівника Хмельницької філармонії Олександра Драгана тут ключова – як випускника диригентського факультету Львівської консерваторії. Але не освіта визначає напрям розвитку, а відчуття соціального запиту, який вимагає та виправдовує певні форми мистецької активності суспільства. І сьогодні, подібно до ренесансної Флоренції, де народилася опера як вершина музичного мистецтва, у Хмельницькому, Івано-Франківську, Тульчині, а донедавна в Кам’янці-Подільському робляться спроби відповісти на виклики нашого буття, які не чують на великих оперних сценах. А Божий Дух сам обере, де спочине!

©  Олександр Козаренко